1.2. Історико-феноменологічний аналіз волонтерства

Сьогодні волонтерський рух поширений у багатьох країнах світу, особливо в розвинутих: у Франції до волонтерства залучено 19 % населення, Німеччині – 34 %, США – майже 56 %, Японії – 26 % [5, с. 62].

Зростання значущості цього явища демонструє той факт, що Генеральна Асамблея ООН проголосила 2001 р. Міжнародним роком волонтерів (МРВ). Основними цілями його проведення були визначені: популяризація ідей та цінностей волонтерства, підвищення рівня визнання волонтерської діяльності, допомога та сприяння у її поширенні, створення мережі обміну інформацією та досвідом щодо її організації. Умова виконання поставлених завдань – співпраця таких секторів суспільства як громадські організації, держава, приватні особи.

В Україні волонтерський рух також стрімко поширюється. Зростає кількість громадських об’єднань і організацій, діяльність яких спрямована на надання соціальної допомоги різним верствам населення.

Сьогодні у державі функціонують такі досить потужні Центри волонтерського руху як:

  • Координаційна рада з питань розвитку та підтримки волонтерського руху при Міністерстві праці та соціальної політики;
  • Всеукраїнський громадський центр «Волонтер»;
  • Ресурсний центр розвитку громадських організацій «Гурт»;
  • Український державний центр соціальних служб для молоді;
  • Волонтерський центр «Пенсіонер» ради Організації ветеранів війни;
  • Коаліція громадських організацій та ініціатив за вільну від тютюнового диму Україну та інші.

Ресурсний центр громадських організацій «Гурт» та Головне управління внутрішньої політики зініціювали розробку Положення про проведення конкурсу «Волонтер року», мета якого – публічне визнання праці волонтерів, висловлення подяки людям, які віддають свій час, знання, сили, енергію, вміння, наснагу, працюючи на користь суспільства.

Сьогодні волонтерство набуває масового поширення. Приклади безкорисливої допомоги стосуються екології, соціальної сфери, волонтерський рух поступово проникає в економічну галузь.

Питання доброчинності та волонтерства у вітчизняній науці і практиці досліджували О. Безпалько, О. Брижовата, Р. Вайнола, І. Грига, М. Дейчаківський, Л. Дума, З. Зайцева, А. Зінченко, І. Звєрєва, Н. Заверико, І. Іванова, Н. Івченко, А. Капська, О. Карпенко, Л. Коваль, Н. Комарова, О. Кузьменко, О. Лисенко, В. Назарук, І. Пінчук, Ф. Ступак, С. Толстоухова, І. Трубавіна, О. Шатохіна, О. Яременко.

При цьому вітчизняні дослідники спрямовують свою увагу на змісті волонтерства, принципах та практичному досвіді організації волонтерської діяльності, питаннях практичної підготовки волонтерів до роботи з різними категоріями населення.

Питання ж історії розвитку волонтерства як за кордоном, так й у вітчизняній практиці вивчене, на нашу думку, недостатньо. Тому вважаємо за доцільне здійснити аналіз соціальної діяльності волонтерів у розвинутих країнах світу, а також виділити провідні тенденції її розвитку.

У країнах Західної Європи і США зародження волонтерського руху припадає на початок ХІХ ст. У поняття «волонтер» вкладають наступний зміст – це безкоштовна робота людини або певної групи на благо суспільства. У розвинутих країнах світу волонтер вважається вельми почесною місією і є віддзеркаленням активної життєвої позиції.

Особливе значення має дослідження процесів добровільного залучення фахівців різного профілю у країнах з відносно тривалою історією соціальної роботи.

США. Не секрет, що американська модель організації соціальної роботи, включаючи етапи її становлення, зіграла значну роль у розвитку цієї професії у світовому масштабі.

Сер. XX ст. стала десятиліттям «відкритих дверей» американських університетів, в період якого навчання соціальній роботі, соціології і психології пройшла значна частина європейських фахівців. Завдяки цій школі багато теоретичних підходів, розроблених концепцій і апробованих моделей, технологічних і методичних прийомів, народжених у США, дали потужні результати у більшості європейських країн.

Історія США свідчить, що неоціненну роль у період воєнних дій між Північчю і Півднем зіграли жіночі благодійні комітети, які створювалися при лікарнях і військових шпиталях. У надрах таких благодійних товариств і комітетів почали створюватися перші агенції, які надавали окремі види соціальної допомоги. Сотні жінок, а з ними – молодь, безкорисливо віддавали свої знання і досвід самотнім матерям у питаннях виховання дітей, а також самим дітям, позбавленим, з огляду на різні причини, батьківського тепла.

Завдяки фінансовій підтримці меценатів і особистому внеску волонтерів різного віку і соціального стану, надавалася істотна підтримка знедоленим дітям, сирітським будинкам, лікарням для психічно хворих тощо.

Відмінною рисою розвитку волонтерства в США є децентралізація, яка знаходить своє віддзеркалення в наявності й реалізації різних соціальних програм на всіх рівнях: федеральному, штату, місцевому. Такий програмний підхід має переваги, що дозволяють оперативно реагувати на соціальні потреби різних категорій населення з урахуванням місцевої специфіки.

Активно взаємодіють з громадськими організаціями місцеві органи влади, у компетенції яких знаходиться шефська допомога і робота з добровольцями. У таких штатах як Каліфорнія, Колорадо, Детройт, Новий Орлеан та ін., накопичений вагомий досвід волонтерської роботи з дітьми і батьками: організація спеціальних груп професійного навчання для батьків, забезпечення допомоги по працевлаштуванню; здійснення догляду за дітьми працюючих у денний і вечірній час батьків; створення центрів здоров'я для незаміжніх матерів, робота з прийомними сім'ями; допомога батькам у веденні домашнього господарства тощо.

Таким чином, особливість соціальної роботи в США, пов'язана з децентралізацією, активним залученням волонтерів на місцевому рівні в реалізації конкретних соціальних програм, дає свій позитивний результат.

Європа (Німеччина). Іншим шляхом відбувався розвиток доброчинності в Європі, і, зокрема, у Німеччині. Індустріалізація країни спричинила різке зубожіння сімей робочого класу, а як результат, – зросло число користувачів соціальних послуг. Оскільки церкви й приватні благодійні установи виявилися неспроможними впоратися із ситуацією, у другій половині XIX ст. виникла необхідність у державному регулюванні цього процесу, тобто у державному соціальному забезпеченні.

У 1880 р. за ініціативою Німецького конгресу з доброчинності була створена Німецька доброчинна спілка турботи про бідних, яку у 1919 р. перейменували на Німецьку спілку державної і приватної опіки. Це центральна спілка, яка діє і понині: вона об'єднує державні, приватні, громадські установи, а також окремих фахівців, які визначають стратегію розвитку соціальної роботи в Німеччині.

У 1990 р. після об'єднання НДР і ФРН число її учасників збільшилося до 3 тис. осіб. Держава делегувала до її складу своїх представників на федеральному рівні, рівні федеральних земель, вільних міст і округів. Важлива роль відводиться представникам громадських організацій, куди входять: Об'єднання доброчинності для робітників, католицький «Карітас», Паритетний Союз, Німецький Червоний Хрест, Союз милосердя Євангельської церкви тощо.

Аналіз сучасної європейської моделі соціальної роботи, на прикладі Німеччини, доводить, що у діяльності кожного спеціаліста втілюється соціальна політика держави, «відчувається реальний взаємозв'язок вирішення соціальних і економічних проблем як гарантія існування правової соціальної держави» [20, с. 120].

У тій же Німеччині наприкінці XX – на початку XXI ст. проявилася тенденція все більшого переходу соціальних послуг з приватного незалежного сектора під дах держави.

Це характерно і для волонтерського руху, що дозволяє щорічно економити кілька мільярдів євро. Населення країни висловлює занепокоєння бюрократизацією державного апарату соціального забезпечення, тому безкоштовні послуги добровольців мають попит, особливо серед соціально незахищених верств населення. За активної підтримки волонтерів серед постраждалих все частіше виникають форми взаємодопомоги і самодопомоги.

Сьогодні в Німеччині відбувається активна реформа системи державного і недержавного соціального забезпечення. Вона передбачає й розширення фронту волонтерських робіт. Наприклад, у разі захворювання і пов'язаних з ним особистих обставин клієнти соціальних служб держави можуть звернутися не менше, як до 15 спеціалізованих установ різного профілю (соціально-педагогічних, медичних, психіатричних, психотерапевтичних), а також у соціальні добровільні служби – служби роздачі їжі, служби допомоги вдома, служби з підтримки й допомоги для родичів потерпілих тощо.

Таким чином, у європейській моделі соціальної роботи добровільна допомога населенню входить до загальної державної системи соціальної допомоги і є важливим її елементом, який розширює проблемне поле цієї життєво важливої діяльності.
Одночасно зі становленням національних моделей волонтерської діяльності відбувалося становлення міжнародних волонтерських організацій.

У середині ХІХ століття оформлюється одна з перших і найкрупніших волонтерських організацій світу – Міжнародне товариство Червоного Хреста. Виникнення організації пов’язане з ім’ям швейцарця Анрі Жана Дюнана, який став свідком загибелі людей, залишених без медичної допомоги, їжі й питва на полі битви при Сольферино 25 червня 1859 року.

Результатом втілення його ідеї про створення у всіх європейських країнах товариств з надання допомоги у воєнний час пораненим, незалежно від їх національності, стало виникнення в лютому 1863 року Міжнародного комітету допомоги пораненим, перейменованого у 1876 році у Міжнародний Комітет Червоного Хреста.

З часом Червоний Хрест поширив свою діяльність на полегшення долі постраждалих практично за будь-яких надзвичайних ситуацій, всіх знедолених, стражденних. Сьогодні цей всесвітній гуманістичний рух об’єднує понад 175 національних товариств, а також Міжнародний комітет Червоного Хреста і Міжнародну Федерацію Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця [20, с. 156].

У той же час слід зазначити, що цінності, які лягли в основу так званого гуманітарного права, проголошуються майже одночасно ще на рубежі ХVІІІ–ХІХ століть у декількох країнах внаслідок змін у світосприйнятті європейського суспільства, які намітились ще у період Відродження й отримали своє продовження в епоху Просвітительства.

Цей період позначений затвердженням гуманізму як вищої і раціональної форми милосердя і справедливості: суспільство починає відмовлятися від погляду на страждання як неминуче зло, за всіма людьми визнаються однакові природні й невід’ємні права, а за державою – обов’язок слідкувати за їх дотриманням.

Зокрема, Жан-Жак Руссо відкинув теорію «справедливої війни» і запропонував визнавати суттєву відмінність – між комбатантами і особами, які не беруть участі у бойових діях. За його пропозицією солдати, які втратили боєздатність, і мирне населення не повинні нести відповідальність за злочин, у якому вони не винні, їх життя повинно бути збереженим, а вони самі захищеними від страждань.

У різних країнах з’являються діячі і виникають організації, що ставлять за мету надавати допомогу пораненим і хворим воїнам. Перш за все, це були військові медики, які за своїм фахом змушені були безпосередньо стикатися з людськими стражданнями під час війни. Серед них – російський хірург М. Пирогов, який очолив на початку 50-х років діяльність сестер милосердя Хрестовоздвиженської общини на театрі воєнних дій у Криму, французький медичний інспектор Люсьє Боден, пруський військовий лікар Леффлер та ін.

Вони наполегливо вказували на необхідність суттєвих реформ в організації допомоги пораненим на полі бою, висловлювалися за поширення на поранених до їх одужання принципу нейтралітету (недоторканості), а також за встановлення спеціального розпізнавального знака для персоналу, який надає допомогу.

Серед попередників засновника Міжнародного руху Червоного Хреста Анрі Дюнана були й визначні громадські діячі, зокрема відома своєю філантропічною діяльністю англійська сестра милосердя Флоренс Нантінгейл, американська громадська діячка Клара Бартон та ін.

Передтечею Українського Червоного Хреста вважається засновник української анатомії та хірургії П. Загорський, який наприкінці ХVІІІ сторіччя під час війни з Польщею як військовий лікар надавав допомогу полоненим і цивільному населенню, не поділяючи їх на «своїх» та «чужих».

Російський Червоний Хрест, до якого належала й добре організована українська ланка, надавав значну допомогу військово-медичній службі армії у всіх війнах, які вела імперія.

Активну допомогу Товариство надавало в медичному обслуговуванні цивільного населення. Так, в Україні поліклініка Червоного Хреста функціонувала в Харкові. Тут професором І. Троїцьким у 1902 році було створено дитячу лікарню.

Київський і Подільський філіали Червоного Хреста взяли участь у заснуванні в Києві «Товариства боротьби з інфекційними захворюваннями» і будівництві при ньому Бактеріологічного інституту, лікарні для робочих.

Силами медиків-активістів Червоного хреста була створена філія в Придніпров’ї, активну боротьбу з інфекціями вели працівники Катеринославської філії.

У 1914 році тільки у Києві було відкрито понад 100 шпиталів Червоного Хреста (при університеті Св. Володимира, Політехнічному інституті, Покровському монастирі тощо).

У квітні 1918, після проголошення УНР, пройшов з’їзд з метою організації самостійного Українського товариства Червоного Хреста (був обраний організаційний Комітет на чолі з професором М. Дітеріхсом).

Після встановлення на всій території України Радянської влади починає діяти радянський Український Червоний Хрест, при якому з часом було створено 18 пересувних санітарних загонів, 60 пунктів харчування [20, с. 13].

У 20-х роках силами Червоного Хреста України були створені численні протитуберкульозні і венерологічні диспансери, станції боротьби з малярією, амбулаторії, будинки для безпритульних. За рахунок його коштів працювали 119 медичних, 209 профілактичних і дитячих закладів, було відкрито 400 аптек і магазинів санітарії [20, с. 13].

Тоді ж починається міжнародна діяльність нашого Товариства, його представництва відкриваються в Німеччині, Англії, США, Японії, Франції.

Створення в 1925 році Спілки товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця СРСР позбавило Український Червоний Хрест його автономії, а у 1938 році всі його 6111 закладів були відчужені відповідно до постанови ради Народних комісарів СРСР.

Після проголошення незалежності нашої держави Український Червоний Хрест починає своє відродження як національне товариство, у 1992 році визнане Указом Президента України, а у 1993 прийняте в члени Міжнародної Федерації.

Засновником ще одного міжнародного волонтерського руху став англійський офіцер Роберт Баден-Пауелл, який у 1907 році повернувся до Англії з Південної Америки й, використовуючи особистий досвід військового керівника, зібрав групу з двадцяти хлопців, взяв їх з собою на острів Броунсі, де й організував перший в історії дитячий табір.

У 1908 він видав у шести двотижневих серіях свій підручник «Скаутинг для хлопчиків» разом із власними ілюстраціями. Книга мала вражаючий успіх – по всій країні стали виникати скаутські групи (у перекладі з англійської слово «скаут» означає «розвідник»).

На 1909 рік в Англії налічувалось вже 14 000 скаутів [38]. У 1910 році виникла «паралельна» бойскаутам організація дівчат – «герл-гайдів».

У 1928 році була створена Всесвітня організація дівчат-гайдів і дівчат-скаутів, яка в наш час складається з 118 національних організацій чисельністю в 8 млн. oсіб [40; 41].

Сьогодні скаутинг – це всесвітній добровільний недержавний і неполітичний рух, в якому беруть участь більше 25 мільйонів дітей та молодих людей різних соціальних груп, релігій і культур. Головна мета руху – громадянський, духовний, інтелектуальний і фізичний розвиток молодих людей, формування активної цілісної особистості, що досягається шляхом участі скаутів у прогресивних розвиваючих програмах і соціальних проектах (наприклад: екологічні акції (прибирання парків, посадка дерев); благодійні акції (збір продуктів, одягу дитячим будинкам, безкоштовні концерти, трудова допомога церквам і монастирям)).

Національна скаутська організація України – «ПЛАСТ» (у козаків пластунами називали розвідників) – виникає в 1911–1912 рр. у Галичині.

Засновниками стали Іван Чмола, Петро Франко, Олександр Тисовський [39].

Скаутські організації Росії з’явилися під керівництвом військових: полковник О. Пантюхов у Царському Селі та капітан Г. Захарченко у Москві.

У 1914 року виникло «Товариство сприяння хлопцям-розвідникам» – «Російський скаут». Керівником товариства став віце-адмірал І. Бострем, його заступницею – велика княгиня Єлизавета Федорівна, а секретарем – визначний російський скульптор І. Жуков.

Після встановлення Радянської Влади проблема використання системи скаутизму досить довго обмірковувалася представниками різних зацікавлених організацій. Втручання керівників від комсомолу, Наркомпросу та інших закладів сприяло тому, що вже в червні 1922 року було створено об'єднання пролетарських дитячих осередків – піонерська організація імені Спартака.

З 1924 по кінець 1980–х років у СРСР скаутський рух був заборонений (у 1928 р. заборонена легальна діяльність Пласту на Волині, а в 1930 – в Галичині).

Наприкінці 80–х років XX ст., коли у Радянському Союзі змінилася політична ситуація, виникли пластові групи в різних середовищах і в різних місцевостях. Уже в 1990 році вони були в Луцьку, Києві, Донецьку, але найширше Пласт розвинув свою діяльність на теренах Львівщини та Львова зокрема, де Міська рада 22 лютого 1990 року затвердила Статут пластового товариства.

З 1991 року «Пласт» перетворено в Національну скаутську організацію України, яка на сьогоднішній день нараховує близько 10 000 членів.

Піонерський рух, який багато чого взяв від скаутського, створювався як державний, політичний й не сприймаючий свободу віросповідання, що суперечить ідеям скаутинга.

Піонерія як спроба створити стійку систему виховання юнацтва через цікаву гру і суспільно корисну діяльність, демократична на перших етапах свого існування пізніше перетворюється в придаток до командно-адміністративної системи, стає школою виховання «гвинтиків» у великому, чудово налагодженому механізмі соціалістичного суспільства.

Початок піонерського руху – невеликі дитячі формування, які об'єднують дітей навколо тих справ, що були дуже важливими для перемоги комуністичних ідей, – загони юнаків, юних комуністів, «Мурашники», «Юнтрудармії», дитячі посівкоми. Пізніше цей перелік доповнює дитячий комуністичний рух «Юний Спартак».

За часів існування СРСР найпоширенішими формами волонтерської (тоді – шефської) роботи були: шефство старших школярів над молодшими, студентів над школярами, молоді – над «педагогічно занедбаними» підлітками; шефство членів профспілки над «важкими» сім'ями; відвідування хворих; надання допомоги відстаючим школярам, студентам; наставництво досвідчених робітників над молодими спеціалістами; участь у роботі комсомольських загонів та в Добровільній народній дружині та інші.

1922 рік – об'єднання дитячих комуністичних осередків у єдину піонерську організацію. У цей час розповсюджуються загони найрізноманітнішого спрямування. Так, в Україні діють спартаківські клуби, загони спортивного, туристичного, навчального, інтернаціонального спрямування, які стали першими ластівками волонтерського руху.

30-ті роки. В старших класах шкіл розповсюджувалися табори комсомолу, які виступали початківцями цікавих суспільних заходів: організовували трудові суботники, вечори, присвячені святковим дням революційного календаря. Комсомольці та старші піонери брали активну участь у роботі по ліквідації безграмотності населення, проводили масові читання газет, бесіди, ставили спектаклі в Домах робітників, в сільських клубах та читальнях, організовували там громадські кружки, брали шефство над дитячими домами й садками, дитячими вуличними майданчиками.

40-і роки. Це роки випробування на мужність, вірність Батьківщині, відданість ідеалам радянської держави. Саме ці часи стали часами перевірки всіх моральних ідеалів і цінностей волонтерів того часу, в основі яких знайшов своє відображення альтруїзм нашого народу.
Відбудова післявоєнної України – час активізації діяльності піонерів: тимурівські загони, загони юних слідопитів, перші піонерські колгоспи, лісництва, дитячі наукові, творчі самодіяльні об'єднання – основні форми тогочасного волонтерства.

У цей же час у світі виникає багато чисельних рухів борців за мир. Наприклад, «Молодь за мир» або «Міжнародна цивільна служба» пропагують ідеї взаєморозуміння між націями, для чого влаштовують пацифістські семінари, тренінги, працюють з біженцями, впроваджують у практику методи вирішення того чи іншого конфлікту ненасильницьким шляхом й таким чином намагаються напоумити прагнучих крові політиків.

50–60-ті роки. Основними організаційними формами та визначними акціями стали: марш Юних Ленінців «Завжди напоготові!», військово-патріотичні організації, організації ентузіастів і т.п.

Життя радянської людини як громадянина передбачало наявність у неї «суспільного навантаження», причому надання різного виду допомоги було одним з найпоширеніших видів суспільної роботи. Види допомоги диференціювалися в залежності від віку населення: діти допомагають дошкільникам, ровесникам, ветеранам; молодь – молодшим школярам, підліткам, ветеранам, інвалідам, людям, які опинилися в складній життєвій ситуації; дорослі – нужденним сім'ям, «важким підліткам», хворим та інвалідам. Допомога ця була як разовою, так і довготривалою.

70–80-ті роки. Подальша політизація та ідеологізація піонерії триває. Утверджується тоталітарний стиль копіювання діяльності дорослих: розквітає бюрократизм, набуває значного впливу формалізм. Піонерство асоціюється з ідеологічним поняттям «маленьких комуністів», майбутніх керманичів держави.

Піонерська організація ставила своїм основним завданням згуртовувати дружні працездатні дитячі колективи, прищеплювати учням навички громадської роботи, розвивати ініціативу та самодіяльність піонерів. Перебуваючи в піонерській організації, діти мали можливість виконувати різні види робіт для колективу, активно розгортати своє самоврядування, вчитися жити в суспільстві, брати активну участь у підготовці і проведенні різноманітних, а головне корисних заходів [7; 34].

Кінець 80-х років. Республіканською радою Всесоюзної піонерської організації формується тимчасовий творчий колектив по підготовці створення першої в Україні самостійної, самодіяльної, добровільної дитячої організації. Поряд із прагненням створити сучасну дитячу організацію не зникає бажання зберегти Всеукраїнську масову спілку дітей та дорослих.

Крім піонерської, добровільна робота проводилася в рамках конкретних громадських організацій: профспілок, комсомолу, ради ветеранів ВВВ і праці, клубів за інтересами тощо. Тобто, вже в часи СРСР діяла розгалужена система організацій, які надавали безкоштовну допомогу іншим.

Зміна суспільної системи, крах соціалізму в країні призвели не тільки до змін в ідеології, а й в існуючій системи добровільної допомоги, до знехтування самої ідеї й накопиченого досвіду всіх молодіжних, і не тільки, організацій того часу. Проте глибокий аналіз показує, що волонтерство радянських часів, незважаючи на ідеологічне забарвлення, – виважена гуманістична діяльність, притаманна менталітету нашого народу.

І сьогодні гуманізм, як і раніше, залишається не політичною, а загальнолюдською цінністю українського суспільства.

У світовому волонтерстві з 80-х років минулого століття теж сталися чималі зміни. Боротися за уселенську дружбу стало не так модно – добровольці перекинулися в екологічні програми (одна з найкрупніших в Європі – European Youth Forest Action, «Лісовий рух європейської молоді»). Любителі природи саджали дерева, прибирали за звірятками в зоопарку, рятували братів наших менших від промислових катастроф. Паралельно набуває розвитку діяльність організації Camp Amerika, яка все більше займається набором вихователів для дитячих таборів США з 30 країн світу (у тому числі й з України) [35; 39].

В України перші ластівки сучасних зразків волонтерства з’явилися на початку 1990-х років.

21 листопада 1990 року XI зліт піонерів України проголошує створення Спілки піонерських організацій України – СПОУ. В її основі – відмова від політичного замовлення на діяльність об'єднання, відродження справжніх принципів піонерії.

Зміст діяльності – спрямування на об'єднання дітей та дорослих навколо і цікавих, і корисних справ, що допомагають пізнавати світ, розкривати власний творчий потенціал, розумітись у загальнолюдських цінностях, вчитися бути корисним людям. Головними ознаками діяльності стають гра, лідерство, пошук. Піонерські організації нового типу відкриті для всіх дітей незалежно від їх національного, соціального, освітнього, релігійного, територіального статусу [1; 9; 35].

Процеси докорінної перебудови соціально-економічного характеру, зміна політичної ідеології та відсутність будь-якої іншої призвели в нашій країні спочатку до ідеологічного, а пізніше – і морального вакууму. Громадяни України не відразу сприйняли ідею безкоштовної допомоги. Ідеологію безкорисливого служіння людям впроваджувати в нашій країні довелося іноземцям. Ізраїльтяни, американці, французи і німці збирали речі і іграшки для наших сирітських притулків, рятували нашу природу, доглядали за могилами наших солдатів [35].

Сьогодні в Україні зароджується демократичне суспільство, яке мас базуватися на принципах свободи, творчості та гуманізму. Формальні державні структури не в змозі реагувати на всі запити суспільства, тому особливої ваги набуває громадський рух. Про те, що цей процес розпочався і триває, не дивлячись на труднощі, свідчить поява сучасних недержавних організацій, кількість яких сягнула понад 20000. Однак, лише незначна частина цих організацій працює з волонтерами.

У травні 1998 року Україна серед інших країн Центральної та Східної Європи, а також кількох країн Азії, розпочала реалізацію регіональної програми «Ініціативи в роботі на добровільних засадах». Ідея програми належить Нью-Йоркському Інституту Відкритого Суспільства (більш відомого як Фонд Сороса) і впроваджується через мережу національних відділень.

Головна мета програми – відновлення руху волонтерів як запоруки громадянського суспільства та незворотності демократичних перетворень, збільшення частки добровільної праці громадян, спрямованої на розв'язання конкретних суспільних проблем. До своїх цілей і завдань в Україні програма передусім відносить активізацію громадської діяльності шляхом розвитку руху волонтерів, спрямованого на якнайширше залучення населення до суспільно-корисної праці на добровільних засадах у громадських організаціях, службах соціального захисту та медичній сфері, для допомоги у розв'язанні проблем суспільства. У межах цієї програми був створений Центр волонтеріату «Добра Воля», який почав залучати волонтерів і направляти їх у громадські організації.

Крім цього, надзвичайно важливим було і є навчання представників організацій управлінню діяльністю волонтерів, оскільки це одна з найголовніших проблем, через яку не залучають громадськість до співпраці. З 1998 року тренінг з волонтерською менеджменту пройшли представники більш, ніж 40 організацій. Для популяризації волонтерського руху було видано книжку «Доброчинність в Україні: минуле, сучасність, майбутнє», 5 бюлетенів «Добра Воля» (з них 2 – в електронному вигляді) та підручник «Управління діяльністю волонтерів. Як залучити громадськість до вирішення проблем суспільства».

Варто також зазначити, що не лише громадські організації, а й державні теж намагаються розвивати волонтерський рух в Україні. Про це свідчить, зокрема, діяльність Соціальних служб для молоді, де поряд з професійними соціальними працівниками працюють добровільні помічники.

Волонтерські служби при центрах соціальних служб для молоді поступово стали одним із аспектів державної молодіжної політики. На початку членами волонтерських угрупувань були переважно неповнолітні і молодь (старшокласники, студенти), тобто, особи, у яких не було відповідного досвіду чи кваліфікації. Проте, останнім часом все частіше до волонтерських лав вступають і досвідчені фахівці (юристи, лікарі, психологи, педагоги та ін.).

Вивчення складу волонтерських груп при центрах соціальних служб для молоді Українським Інститутом соціальних досліджень у 1998 р. дозволило вченим поділити волонтерів на чотири групи за віковою категорією, основним місцем навчання або роботи, рівнем освіти: підлітки та юнаки, учні старших класів шкіл та середніх спеціальних закладів; студенти вищих навчальних закладів; батьки проблемних дітей; фахівці-волонтери [4, с. 40–41].

Підлітки та юнаки, учні старших класів шкіл і середніх спеціальних закладів, які становлять актив різних груп при ЦССМ (у клубах молодих інвалідів, творчих об'єднаннях, школах лідерів, групах самодопомоги, молодіжних та дитячих об'єднаннях, тощо). Рівень їхньої готовності до будь-якої добровільної соціальної роботи непрофесійний.

Студенти вищих навчальних закладів (переважно відділень педагогіки, психології, соціальної роботи / соціальної педагогіки), які звертаються до центрів ССМ за практичною допомогою у навчанні за профілем діяльності центрів або проходять у центрах навчальну практику. Рівень готовності до добровільної соціальної роботи наближений до професійного.

Батьки проблемних дітей та підлітків (дітей-інвалідів, неповнолітніх груп ризику: девіантної, адиктивної поведінки та ін.), які об'єднуються в групи самодопомоги. Рівень готовності до добровільної соціальної роботи непрофесійний, самоосвітній.

Фахівці-волонтери (психологи, педагоги, соціальні педагоги, соціальні працівники, юристи, лікарі), які надають консультативну допомогу соціальним працівникам, іншим волонтерам або практичну допомогу клієнтам соціальних служб. Рівень готовності до добровільної соціальної роботи професійний.

Сьогодні істотну роль у зміцненні статусу добровольців при центрах соціальних служб для молоді та формуванні позитивного ставлення громадськості до їхньої діяльності відіграє впровадження системи навчання волонтерів. Виходячи із специфіки діяльності та завдань соціальних служб для молоді, використовуються досить різноманітні форми навчання добровольців з метою формування у них знань, умінь та навичок, наприклад: протягом року – школа волонтерів; протягом півріччя – тематичні волонтерські курси; протягом місяця – табір підготовки добровільних помічників; протягом тижня – курси підвищення майстерності, тощо.

Можна виокремити такі головні напрями, за якими здійснюється навчання волонтерів: соціалізація дітей та молоді з функціональними обмеженнями; соціально-рекламна та інформаційна робота з дітьми та молоддю; профілактика негативних явиш в молодіжному середовищі; правова освіта молоді; підготовка до сімейного життя та усвідомленого батьківства.

У лютому – березні 1999 року Українським інститутом соціальних досліджень проведено соціологічне дослідження участі громадських організацій в соціальній роботі з молоддю.

В опитуванні взяли участь представники 183 громадських організацій з 8 регіонів України. Найбільш активно соціальну роботу з дітьми та молоддю проводять волонтери дитячих (19 %), жіночих (12 %), молодіжних (12 %) організацій та організацій, що займаються соціальною роботою з інвалідами (18 %). Вся соціальна робота виконується на волонтерських засадах [4, с. 99; 6].

На ярмарку соціальних проектів та послуг, який був проведений Ресурсним центром «Гурт» разом з Соціальною службою Київської місцевої держадміністрації у листопаді 1999 року, було опитано 75 організацій щодо потреб у волонтерській діяльності.

Всі ці дані говорять про те, що попит на волонтерську працю зростає з кожним роком. З'явилося багато організацій в Україні, які займаються залученням та навчанням волонтерів або тих, хто спеціалізується лише на розвитку волонтерства.

Наприклад, Всеукраїнський громадський центр «Волонтер» був створений 1998 року; він веде активну роботу відразу в трьох напрямах, втілюючи у життя такі програми як «Я і навколишнє середовище» (рішення екологічних проблем, охорона культурних та історичних пам'ятників), «Я і людина» (тренінги по вихованню лідерських якостей, соціальна реабілітація інвалідів, сиріт, ВІЛ-інфікованих, жертв насильства), «Я і міжнародна спільнота» (допомога в інтеграції України в світову спільноту).

Практично тим же займається організація «СВІТ». Є й невеликі волонтерські формування, які виконують одне, конкретне завдання. Взагалі, українські волонтери займаються тим, що впроваджують ідеї волонтерства в життя, надають посильну допомогу нужденним, сприяють інтеграції у суспільство неадаптованих індивідів, проводять безкоштовні семінари з питань гігієни, СНІДу, агітації за здоровий спосіб життя, беруть участь у реалізації екологічних програм і т.п. [34].

Нині, коли Україна зазнає справжньої економічної і духовної кризи, ще більше відчувається цінність безкорисливої добровільної допомоги. Збільшується кількість населення нашої країни, що потребує допомоги, ще більш відчутно визначилися прошарки населення, які потребують її негайно. Передусім це – пенсіонери, безробітні, інваліди, сироти, особи БВМП (без визначеного місця проживання) та інші. Проте допомога їм з боку держави вкрай недостатня, не проголошується як соціально значуща справа, не стимулюється добровільна допомога цим категоріям населення.

Таким чином, наявна суперечність між потребою допомоги окремим групам населення і можливістю її надання, оскільки соціальним працівникам, як людям професійно покликаним надавати допомогу потребуючим, дуже складно охопити всі верстви населення, прагнучих допомоги, вони просто самі не можуть обійтися без підтримки добровольців.

І саме тут дуже важливе значення має волонтерська діяльність як ресурс соціальної роботи, ефективне використання якого можливе на основі вивчення накопиченого розвинутими країнами досвіду, урахування тенденцій розвитку, творчого використання для побудови його вітчизняної моделі.

Двохсотрічний досвід розвитку добровольчої діяльності за рубежем надав світовій спільноті яскраві зразки громадської ініціативності й активності. Крім залучення такого важливого ресурсу як добровільна праця, громадські організації ініціюють участь різних груп населення в суспільному житті, об'єднують їх для вирішення насущних проблем життєдіяльності в конкретному соціумі, виховують соціальну відповідальність. Таким чином, можна дійти висновку, що ініціативність, як уміння висувати саме соціальну ініціативу і пропонувати план по її втіленню в реальне життя, є однією з головних чеснот волонтерської діяльності.

Волонтерський рух відіграє все більш значущу роль у суспільних процесах розвинутих країн світу. Вагомий соціальний і економічний внесок праці волонтерів був підтверджений у ході дослідження некомерційного сектора 22 країн, серед яких країни Західної Європи (Нідерланди, Німеччина, Ірландія, Бельгія, Австрія, Франція, Фінляндія, Великобританія), а також Австралія, США, Ізраїль, Японія, держави Центральної і Східної Європи (Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія), країни Латинської Америки (Аргентина, Перу, Бразилія, Колумбія, Мексика).

Автори цього дослідження А. Саламон і X. Анхайер вважають, що нині у світі відбувається «глобальна суспільна революція», що полягає у «вибуху» організованої приватної волонтерської діяльності, пов'язаної зі зростанням самовизначення особистості в сучасному суспільстві, де в наявності виступають інформаційна революція і криза держави [18, с. 88–89].

Це дослідження засвідчило, що в середньому 28 % населення вказаних 22 країн жертвують чималий час на роботу в третьому секторі, що еквівалентне додатковим 10,6 млн. робочих місць, доводячи тим самим загальне число зайнятих у некомерційному секторі до 29,6 млн. осіб [18, с. 90]. З урахуванням волонтерів некомерційний сектор забезпечує 10,3 % робочих місць у Західній Європі; 9,4 % – у решті розвинутих країн; 3 % – у Латинській Америці і 1,7 % – у Центральній Європі.

Аналіз волонтерської праці по сферах діяльності вказує, що 55 % часу добровольців використовується у сферах відпочинку, спорту і надання соціальних послуг. Окрім цього, волонтери достатньо активно проявляють себе в організаціях по захисту навколишнього середовища, у громадських об'єднаннях і в організаціях розвитку, що мають особливо велике значення для центрально- і східноєвропейських країн по захисту інтересів певних груп населення [18, с. 91–92].

У розвинутих зарубіжних країнах участь населення у волонтерській діяльності давно стала невід'ємною частиною соціальної практики. Жоден президент або сенатор США не обходиться у період передвиборчих кампаній без участі у добровольчих програмах, адресованих найчисленнішим верствам населення.

Аналіз історії розвитку і сучасного стану волонтерства у різних країнах доводить, що основною галуззю діяльності добровольців є соціальна, тобто та важлива сфера діяльності, у якій участь держави визнається недостатньо ефективною.

При організації взаємодії між громадськими організаціями добровольців і державою важливим є дотримання певних принципів. Наприклад, принцип партнерства відповідальності витікає з ідеї трансформації взаємостосунків держави і громадянського суспільства шляхом розширення сфери діяльності так званих вторинних асоціацій, куди включаються організації волонтерів, здатних забезпечити громадянам ефективне самоврядування, тим самим сприяючи зміцненню громадянського суспільства [18, с. 40–41].

Народилася ця ідея у надрах концепції соціальної демократії П. Херста, який вважав, що у держави повинні залишитися лише резервні функції управління, а його кризу у сфері соціальної політики можна подолати, активно розвиваючи структури громадянського суспільства [33, с. 50].

Німецький вчений Тіло Лівальд – один з активних європейських дослідників громадянського суспільства – виділяє серед переваг організацій третього сектора їх горизонтальну ієрархію, меншу бюрократію, гнучкість і швидкість реагування, високу кваліфікацію персоналу, знання проблем, нижчі ціни за рахунок залучення сил волонтерів, економію державних витрат, що виділяються на управління, і плюралізм в ухваленні рішень [16, с. 84]. Німеччина стоїть на перших позиціях в Європі щодо оцінки праці волонтерів, а це, безумовно, позначається на рівні розвитку соціальної сфери в цілому. Наприклад, у земельному правлінні спортивної молоді у Баден-Вюртемберзі на 20 службовців, які одержують за свою роботу заробітну платню, припадає 162 тис. добровольців [10, с. 11].

Аналіз діяльності неурядових організацій у різних країнах і вивчення робіт зарубіжних дослідників третього сектора дозволяють виявити провідні тенденції розвитку діяльності волонтерів за рубежем [5, с. 67–69]:

1.   Паритетна основа побудови відносин громадських організацій з державою.
Будь-яка взаємодія об'єднань третього сектора з державними структурами будується на принципах незалежності, обидві сторони працюють як рівні ділові партнери, що стимулює активність як неурядових організацій, так і державних структур.

Як правило, громадські організації є неполітичними об'єднаннями, їх інтереси зосереджуються не у державній, а в соціальній сфері. Вони прагнуть донести до суспільства інформацію про наболілі соціальні проблеми і при цьому самі пропонують шляхи їх вирішення.

Знаходячись поза політикою, ці організації можуть виконувати функції лобіювання, знаходити різні додаткові джерела надходження фінансів з метою більш гнучкої розробки стратегії своєї діяльності, пропонувати владі різні варіанти співпраці, вигідні для обох сторін. Тому ініціативність, здатність ухвалювати самостійні і нестандартні рішення – важлива сторона незалежності зарубіжних громадських організацій, що виражається в результатах соціальної практики.

2.   Пріоритетність волонтерської праці для успішного виконання соціально значущих програм.

Питання про людські ресурси є виключно важливим, а у багатьох випадках – навіть визначаючим. До числа добровольців можуть входити як люди, що ініціювали ідею, так і фахівці, зокрема професіонали в області добродійної діяльності. При цьому, хто б вони не були, всі надають свої послуги на безвідплатній основі (2-5 год. на тиждень, рідше – повний робочий день). Таке широке залучення добровольців вносить неоціненний вклад у роботу зарубіжних громадських організацій, сприяє їх розвитку навіть у найважчих для них обставинах.

Проте при цьому необхідний і зворотний зв'язок, коли управлінська ланка, спираючись на сучасні теорії соціального менеджменту, грамотно підбирає і піклується про свої добровольчі кадри, знає, як їх привернути, навчить і зберегти. Волонтерство професіоналів, сімейне волонтерство, волонтерство молоді – все це виходить з самої ідеї волонтерства, що дозволяє оптимізувати і активізувати соціальні процеси в суспільстві, об'єднуючи і підтримуючи соціально активних і відповідальних громадян.

Таким чином, максимальне залучення добровольців всіх соціальних категорій, забезпечення умов їхнього переходу з об'єктів в суб'єкти суспільнокорисної роботи є однією з найважливіших тенденцій діяльності зарубіжних громадських організацій.

3.   Інтеграція зусиль волонтерів різних суспільних організацій. Як відомо із світової практики, найчастіше громадські організації створювалися для досягнення однієї мети. Проте реальна практика з року в рік підтверджує ефективність соціальної інтеграції добровольчих зусиль, стійкість горизонтальної комплексної мережі цивільних об'єднань.

За свідченням німецького дослідника Сюзан Штерн, якщо у 1972 р. у Німеччині 58 % всіх ініціатив громадян були ізольованими і не підтримували зв’язків з іншими ініціативами, що діяли в цій же сфері, то нині таких «одинаків» залишилося лише 8 % [5]. Процес поглиблення інтеграції спричинив численні перетворення у сфері добровольчих ініціатив. Головним результатом можна вважати той факт, що збільшилася таким чином тривалість існування будь-якої місцевої ініціативної групи, у тому числі й громадських організацій, оскільки ініціатива, орієнтована на одну єдину мету, стає безглуздою відразу при її досягненні.

Така тенденція вибудовування горизонтально-мережевого рівня громадянського суспільства з року в рік демонструє свою ефективність і створює основну частку побудови міжнародної глобальної мережі добровольчих цивільних ініціатив.

4. Самофінансування діяльності громадських організацій у галузі соціального обслуговування населення за наявності державної підтримки. Це особливо відчутно, коли на державному рівні в країні ухвалюються рішення про скорочення бюджетних асигнувань у соціальну сферу. Наприклад, у США головна організація «Волонтери Америки» входить до сотні провідних некомерційних організацій США, посідаючи серед них 15-е місце по доходах. За даними за 1997 р. її доход становив 430 млн. доларів [5].

На початку 90-х років, за даними В. Якимця, у різних добродійних громадських організаціях, зокрема, у сфері соціального захисту, число зайнятих добровільних помічників дорівнювало 10,4 % від загального числа працюючих у країні [18, с. 56]. Слід зазначити, що в США частка організацій третього сектора в наданні соціальних послуг більша, ніж частка державного або комерційного сектора: на частку громадських організацій припадає 56 % проти 40 % держави і 4 % приватного підприємництва [10, с. 55].

Скорочення державних дотацій у соціальну сферу примушує громадські організації активізувати свою діяльність по виробленню власних засобів, активніше пропонувати свої товари і послуги. На думку міжнародного експерта програми розвитку ООН Гергани Златєвої, «...найяскравіше виражену тенденцію зростання продемонструвала сфера охорони здоров'я і соціального забезпечення. Вона лідирує в забезпеченні і отриманні прибутку» [18, с. 105].

Той факт, що на кінець 90-х років американський некомерційний сектор надав роботу більше 15 млн. громадянам, а на громадських засадах працювали повний робочий день 5,4 млн. осіб [5], свідчить про визнання ефективності діяльності НВО на високому державному рівні.

Аналіз статистичних даних вказує, що в США найбільші потоки фінансової допомоги з боку національного уряду одержують громадські організації, які діють у сфері освіти і дослідної діяльності. Наприклад, за період з 1977 р. по 1992 р. ця допомога виросла з 18 до 20 %, виплати приватних компаній збільшилися з 53 до 57 %, а приватні пожертвування – з 9 до 13 % [5].

На думку Уллі Хаберман, керівника центру добровільної роботи в соціальній сфері Данії, сьогодні спостерігається тенденція зростаючого очікування уряду, що добровільні організації прийдуть на зміну державі або ж візьмуться за вирішення нових соціальних проблем. Але, оскільки добровільні організації в цілому не володіють достатнім фінансовими коштами, щоб замінити допомогу держави, дуже важливо, щоб держава підтримувала їх роботу [30, с. 24]. Таким чином, конструктивна діяльність добровольчих ініціатив у рамках роботи зарубіжних громадських організацій допомагає їм знаходити внутрішні резерви для подальшого розвитку організацій, які при підтримці держави вирішують важливі задачі становлення громадянського суспільства.

5. Створення національних ресурсних центрів для громадських організацій. За сучасних умов за оцінкою експертів Міжнародного валютного фонду (МВФ) у індустріально розвинутих країнах чинна державна система соціальної допомоги потребує докорінної реформи, оскільки втратила ефективність і неспроможна надалі підтримувати режим соціального процвітання [34, с. 17].

У зв'язку з цим державам рекомендується відмовитися від командно-контролюючого підходу і перейти до управління, використовуючи підхід з активним залученням інститутів громадянського суспільства. Ключовий механізм, на думку експертів МВФ, може базуватися тільки на добровільній діяльності людей. Це стосується насамперед освіти, охорони здоров'я, медичного обслуговування, системи соціальної допомоги населенню.

Створювані для цієї мети ресурсні центри покликані стати своєрідним посередником між органами державної влади, структурами громадянського суспільства і міжнародними інтересами. «Вони повинні, на практиці реалізовуючи принципи субсидарності, взаємодії влади і суспільства, сприяти створенню умов для підтримки цивільних ініціатив, активного впливу громадськості на процеси формування і соціальної політики держави і, кінець кінцем, світової спільноти» [10, с. 48].

Такі добровольчі центри створені останніми роками в Європі, Азії, Південній і Північній Америці і успішно проявили себе як управлінські і організаторські структури, які активно розробляють ідеї стратегічного менеджменту, продуктивно взаємодіють з громадськістю і ЗМІ.

Таким чином, створення ресурсних добровольчих центрів є однією з нових тенденцій діяльності зарубіжних громадських організацій, яка знаходить все більш широке розповсюдження у всьому світі.

Узагальнюючи викладене вище, доходимо висновку що практика волонтерського руху за рубежем розвивалася паралельно із становленням соціальної роботи як професії. Вона має загальні та специфічні особливості, характерні для різних країн, а також провідні тенденції, що визначають стратегічні шляхи формування громадянського суспільства.